Порушення визначеної законодавством процедури не дозволить реалізувати предмет застави

Як відомо, захист прав кредитора при зверненні стягнення на предмет застави завжди, так чи інакше, стикається з правом власності боржника на безперешкодне володіння, користування і розпорядження належним йому майном, яке становить предмет застави. Для того щоб і кредитору, і боржнику залишатися в правовому полі, законодавець передбачив чітко визначену процедуру, дотримання якої враховує, з одного боку, права заставодавця, а з іншого – вимоги кредитора. Особливу значимість і актуальність ця процедура набуває в сегменті правовідносин між банком і позичальником – фізичною особою, коли банк звертає стягнення на предмет застави – автомобіль.

Початок історії, зрозуміло, проходить без участі адвокатів, був банальним і простим: у 2007 році банк “П” надає кредит громадянинові С. для придбання ним автомобіля із забезпеченням у вигляді застави придбаного авто. Незважаючи на те що термін повернення кредиту – 2014 рік, в 2010 році без будь-якого попередження, під покровом ночі, працівники банку “П” за допомогою евакуатора з двору житлового багатоповерхового будинку, де проживав позичальник, відвезли в невідомому напрямку предмет застави – автомобіль. Пізніше в телефонному режимі представниками банку пропонувалося позичальникові в терміновому порядку погасити банку поточну заборгованість за відсотками, тілу і неустойку, послуги евакуатора, стоянки і т.д. На письмові звернення до банку “П”, в правоохоронні та контролюючі органи з вимогою повернути автомобіль були отримані відповіді про те, що в діях працівників банку “П” не вбачаються порушення чинного законодавства, а також запропоновано було звернутися до суду, тобто піти по “довгому і тернистому” шляху.

Трагізм ситуації власника автомобіля перебував ще й у тому, що протягом місяця після вилучення автомобіля громадянин С., погасивши поточний борг, мав при собі свідоцтво про держреєстрацію автомобіля на своє ім’я, два комплекти ключів, міг бачити свій автомобіль хоч кожен день, проте був позбавлений права володіти і користуватися своїм автомобілем.

Керуючись римським принципом vindicatio (“ubi rem meam invenio, ibi vindico”) (лат. віндикація – “де мою річ знаходжу, там її віндицірую”), в листопаді 2010 року громадянином С. був поданий віндикаційний позов до банку “П” про витребування майна з чужого незаконного володіння, а також про стягнення моральної та матеріальної шкоди. Отже, суть позовних вимог полягала в наступному:

  • в порушенні порядку, передбаченого відповідними пунктами кредитного договору, на адресу громадянина С. не направлялося жодного письмового повідомлення, не складалося жодного документа для підтвердження і узгодження з громадянином С. рішення банку “П” з наближення терміну повернення кредиту, а також за зверненням стягнення на предмет застави;
  • вилучення працівниками банку “П” предмета застави – ??автомобіля – проводилося без складання будь-яких документів та без відома заставодавця – громадянина С., – чим порушені положення Конституції України, Закону України “Про заставу”;
  • заставодержатель – банк “П” – порушив передбачений Законом порядок звернення стягнення на предмет застави, а саме: не зареєстрував до початку процедури звернення стягнення в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження.

Зазначені факти отримали підтвердження в ході розгляду позову в суді.

Слід відзначити ще один практичний аспект. На стадії відкриття провадження в суді з розгляду позову громадянину С. зайвий раз довелося оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції, який повернув громадянину С. позовну заяву, так як вважав, що справу потрібно розглядати за основним місцем реєстрації відповідача – банку “П”. Суд апеляційної інстанції, повертаючи справу в суд першої інстанції, погодився з доводами громадянина С. про те, що відповідно до вимог частин 6, 7 статті 110 ЦПК України позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних та юридичних осіб, можуть пред’являтися за місцем заподіяння шкоди, а позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть також пред’являтися за їх місцем знаходження.

Дивно, але факт: після повернення справи до першої інстанції у справі з’явився зустрічний позов банку “П” до громадянина С. про звернення стягнення на предмет застави – автомобіль – в рахунок погашення боргу за кредитним договором шляхом надання банку права продажу зазначеного автомобіля від імені заставодержателя, зняття автомобіля з обліку, надання банку інших повноважень для продажу авто.

Аргументи банку були наступними:

  • наявність поточної заборгованості по кредиту з урахуванням положень кредитного договору дає банку право в односторонньому порядку приймати рішення про наближення терміну погашення по кредиту, вилучення застави і спосіб звернення стягнення на предмет застави;
  • правовідносини банку “П” і громадянина С. не регулюються Законом України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, оскільки договірними відносинами встановлено інший порядок звернення стягнення;
  • факт знаходження автомобіля у банку “П” є заставою в розумінні статті 44 Закону України “Про заставу”, а також пунктів договорів застави та кредитного, укладених між банком і громадянином С.

На попередньому засіданні суд, з урахуванням доводів громадянина С. про те, що спірне майно – автомобіль – знаходиться в розпорядженні банку “П”, який може розпорядитися зазначеним майном, що зробить неможливим виконання рішення суду, застосував заходи щодо забезпечення позову шляхом заборони банку ” П “вчиняти будь-які дії по розпорядженню спірним автомобілем до вирішення справи по суті за позовом громадянина С. до банку “П”.

Відзначимо, що, крім питань про порядок наближення терміну погашення по кредиту і порядку звернення стягнення, головним питанням, яке обговорювалося в ході судових засідань, все-таки залишалося наступне: чи повинен заставодержатель – банк “П” – перед початком процедури звернення стягнення на предмет застави реєструвати відомості у Державному реєстрі?

Отже, 7 жовтня 2011 Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у справі №2-2097/2011 виніс рішення, яким позовні вимоги громадянина С. до банку “П” були задоволені частково:

  • витребуваний у банку “П” автомобіль і переданий громадянину С.;
  • в іншій частині позову громадянину С. відмовлено;
  • зустрічний позов банку “П” до громадянина С. залишено без задоволення.

У своєму рішенні суд першої інстанції прийшов до наступних висновків:

  • статтею 41 Конституції України встановлено право громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. У статті 321 ЦК України зазначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена ??права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом;
  • відповідно до статті 9 Закону України “Про заставу” передбачає знаходження заставленого майна у володінні заставодавця. Відповідно до статті 20 зазначеного закону, звернення стягнення на заставне майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. Таким чином, чинне законодавство не передбачає право заставодержателя вчиняти дії, спрямовані на вилучення майна у заставодержателя;
  • банк “П” в порушення процедури звернення стягнення на заставне майно, передбачене статтею 20 Закону України “Про заставу”, в зустрічному позові фактично ставить питання про надання банку права продати предмет застави від імені відповідача, тим самим банк фактично просить видати йому довіреність від імені позичальника на реалізацію майна, що не входить в його повноваження;
  • відповідно до умов кредитного договору, термін повернення кредиту – 6 лютого 2014 року. Банк “П” не надав суду жодних допустимих доказів на підтвердження напрямку громадянину С. передбаченого відповідними пунктами кредитного договору повідомлення про зміну строку повернення кредиту. У зв’язку з цим суд дійшов висновку, що реалізація банком “П” права на звернення до суду з вимогою дострокового повернення залишку по кредиту за рахунок предмета застави є не відповідним порядком, визначеним умовами укладеної угоди;
  • відповідно до частини 3 статті 24 Закону кредитор, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечення (автомобіль), зобов’язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.

22 грудня 2011 Апеляційний суд Запорізької області у справі № 22-6518/11 виніс ухвалу, якою апеляційну скаргу банку “П” відхилив. При цьому апеляційний суд зазначив, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Таким чином, суди двох інстанцій дали, на наш погляд, абсолютно ясні відповіді по процедурі звернення стягнення на предмет застави – рухомого майна, – головне з яких: перед початком процедури звернення стягнення необхідно зареєструвати даний факт в Державному реєстрі, ніхто не наділений правом односторонньої зміни умов укладеного договору, право власності не може бути порушено.

Підводячи підсумки, необхідно звернути увагу, що з урахуванням реалій сьогоднішнього законодавства кредитору, щоб уникнути проблем з реалізацією предмета застави, слід чітко дотримуватися певної процедури при зверненні стягнення на предмет застави.

Юридичну правову допомогу Ви можете отримати у висококваліфікованих фахівців (юристів) юридичної фірми “Юріс-Консалт”

Опубліковано у Публікації. Додати до закладок Постійне посилання.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*


п'ять × 7 =

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>